Глобальні процеси, які відбуваються в світі, беззаперечно стосуються і України, в тому числі такі процеси впливають на формування правових механізмів, концепцію розвитку правової діяльності держави, стимулюють процеси розвитку права і національної правової системи.

Так, важливою ознакою, яка відображає собою зміни, що відбуваються в українському праві, є все більш широке застосування судами різних інстанцій принципу відомого в континентальній системі права як принцип заборони суперечливої поведінки, яке в англійському прецедентному праві та в міжнародній арбітражній практиці більш відоме як правило естопель.

Слід зазначити про те, що на даний час використання терміну «естопель» все ще викликає певною мірою непорозуміння, в силу його неоднозначності та новизни для правової системи нашої держави.

В силу викладеного, вважаємо за необхідне провести порівняльне дослідження принципу естопель з іншими принципами, які відомі нашій правовій системі, та такими, що мають порівняно схожі межі застосування в цивільному законодавстві, в межах даної статті.

Естопель — юридичний термін, який встановлює певні заборони для особи в межах цивільних правовідносин «заперечувати або стверджувати що-небудь протилежне тому, що було встановлене як істина на підставі закону актами суду або державними органами або власними діями особи, його актами або заявами, явно вираженими або такими, що малися на увазі”.

Звернімо увагу на той факт, що правовою підставою для застосування та констатації виникнення ситуації естопель в більшості випадків є порушення однією із сторін принципу добросовісності, вчинення певних дій в обхід положень закону або отримання вигоди внаслідок введення контрагента або іншої особи в оману, а також порушення балансу приватних та публічних інтересів.

У зв’язку з цим, співвідношення принципу естопель з іншими нормами-принципами має важливе практичне значення для їх розмежування і подальшого правильного застосування норми при зазначенні на існуванні того чи іншого факту в судовому засіданні.

Маємо відзначити, що свій правовий розвиток в процесі правозастосування судовою гілкою влади принцип естопель отримав через розвиток принципу добросовісності сторін, в першу чергу в цивільних та господарських відносинах.

Таке застосування здійснювалося судами декілька останніх років поспіль, зокрема, можна вказати на Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2017 р. у справі № 914/2622/16). Як на джерело цього принципу суд послався на практику Європейського суду з прав людини (Хохліч проти України (Заява № 41707/98); «Рефаг парті зі (Партія добробуту) Туреччини та інші проти Туреччини (Заяви №№ 41340/98, 41342/98, 41344/98 ).

Також, ще Верховний Суд України у постанові від 23.09.2015 р. у справі № 914/2846/14 фактично підтримав доктрину venire contra factum proprium. Для аргументації суд навів постанову ВГСУ від 21.04.2015 р. у справі № 908/3649/14, де застосовано правило ч.1 ст. 241 ЦК України. Укладення від імені відповідача неуповноваженою особою договору купівлі-продажу не може бути підставою для визнання його недійсним, оскільки згодом вчинено юридично значимі дії щодо схвалення цього договору.

Зокрема, в окремій думці двох суддів Верховного Суду від 22.08.2018 р. у справі № 596/2472/16-ц зазначено, що доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності. Також судді процитували наведений коментар до ст. III.–1:103 Модельних правил європейського приватного права (Good faith and fair dealing) де зазначено, що «поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діючи собі на шкоду, розумно покладалась на них» (Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law. Draft Common Frame of reference (DCFR).

Згодом, аналогічну позицію підтримав і Вищий господарський суд Верховного суду у постанові від 22.11.2018 року у справі № 910/19179/17.

Свого часу, юридична спільнота обговорювала застосування доктрини venire contra factum proprium, викладеного в Постанові Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 р. у справі №390/34/17 (провадження №61-22 315сво18) та в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.04.2019р. у справі№903/394/18.

Однак, з квітня 2019 року практика застосування вищевказаної доктрини, а відтак і принципу естопель, в його широкому розумінні, судом касаційної інстанції набуває все більшого поширення, про що свідчить практика Касаційного цивільного суду та Касаційного господарського суду в складі Верховного суду.

В той же час, на нашу думку, визначення «естопель» відноситься до більшої кількості правових доктрин, які підсумовують такі поняття як справедливість, добросовісність і послідовність поведінки осіб у зобов’язаннях.

Можливим є різне розуміння визначення добросовісності у цивільних (господарських) правовідносинах, в першу чергу, мова йде про об’єктивне та суб’єктивне розуміння. В об’єктивному аспекті добросовісність представляє собою принцип цивільного права, направленого на встановлення рівноправ’я сторін у правовідносинах і досягнення взаємних інтересів суб’єктів. В свою чергу суб’єктивне розуміння добросовісності відноситься до усвідомлення особою правомірності своїх дій при реалізації прав і виконанні покладених на неї обов’язків. Необхідно звернути увагу на той факт, що добросовісність відноситься до категорії оціночних понять, які характеризують того чи іншого суб’єкта або спрямовані на оцінку його дій (бездіяльності).

Загалом виділяються декілька ознак, при одночасній наявності яких суб’єкт визнається добросовісним у випадку порушення прав інших осіб:

1) порушення прав та інтересів інших учасників правовідношення, за вчинення якого передбачена відповідна санкція;

2) відсутність інформації (омана) стосовно обставин, які в подальшому призводять до порушення прав;

3) омана виникає за відсутності вини суб’єкта.

Говорячи про принцип естопель, юристи також проводять паралелі з ще однією важливою правовою категорією, яка характеризує поведінку суб’єкта — зловживання правом.

У зв’язку з цим, необхідно вказати на співвідношення добросовісності та зловживанні правом. Принцип добросовісності є певною межею, яка встановлюється для захисту прав та інтересів інших осіб, і не може сам по собі породжувати ситуацію зловживання правом.

В свою чергу, констатація ситуації зловживання правом можлива лише при наявності недобросовісності особи, тобто свідомої неправомірної поведінки з метою отримання певної вигоди.

Отже, добросовісність необхідно розуміти як сформовану в суспільстві та визнану законом, звичаями або судовою практикою систему уявлень про правомірність поведінки при набутті, здійсненні та захисті прав, а також при виконанні зобов’язань. Важливим є те, що вимога добросовісної поведінки відноситься як к особі, яка створює певне уявлення, так і по відношенню до особи, яка в подальшому зазначає про понесені збитки в силу непослідовності в діях або позиції іншої сторони.

В той же час, неможливо стверджувати про те, що принцип добросовісності поведінки та принцип естопель є взаємозамінними або такими, що співвідносяться як частина та ціле. В даному випадку добросовісність є мірою належної і необхідної поведінки в правовідносинах між суб’єктами правової держави. В свою чергу недобросовісність сприймається як відхилення від заявленої норми, в силу чого можливим є застосування принципу естопель, за наявності доведених збитків.

Я зазначалося вище, естопель базується на добросовісності (ст. 3 ЦК України) і забороні зловживання правом (ст. 13 ЦКУ). Аналіз судової практики застосування положень ч. 1 ст. 241 ЦК України (правочин, вчинений з перевищенням повноважень, є дійсним у разі наступного його схвалення особою), дає підстави для висновку про закладення законодавцем принципу заборони суперечливої поведінки ще в момент розробки проекту Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01.01.2004 року.

В той же час, ч. 2 ст. 13 ЦК України однозначно визначаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, формою зловживання правом одночасно зазначає про існування інших форм зловживання правом.

Тобто, законодавець не конкретизує інші форми зловживання правом, у зв’язку з чим можна припустити, що розкриття таких інших форм буде здійснюватися судами безпосередньо в процесі здійснення ними судочинства.

Одночасно з цим, в теорії можна сформувати наступний відкритий перелік випадків зловживання правом:

1) реалізація цивільних прав виключно з метою завдати шкоду іншій особі;

2) обхід закону з протиправною метою;

3) інші визнані законодавством види(форми) зловживань.

Зловживання правом представляє собою поведінку, яка полягає у використанні неправомірних способів реалізації свого права, результатом якого є заподіяння шкоди іншій особі. Заборона зловживання правом в Україні є положенням права, яке дозволяє застосовувати його до невичерпної кількості ситуацій на розсуд суду. Щільний взаємозв’язок принципу добросовісності і естопеля закладена в самій конструкції правової категорії. На судах лежить завдання правильного застосування  даного механізму в кожному конкретному випадку з урахуванням поведінки суб’єктів цивільних прав, переслідуваних ними цілей і наявності шкоди від такої поведінки. Виходячи з викладеного, естопель  може бути застосовано практично в кожній галузі права. Значення естопеля визначається тим, що завдяки застосуванню естопеля забезпечується виконання принципу добросовісності і правила послідовності в поведінці суб’єктів правовідносин.

Можна з упевненістю зазначити про те, що зв’язок естопеля за правом справедливості з принципами «договір має виконуватися» і добросовісністю є нерозривним, оскільки дотримання умов договорів передбачає добросовісність сторін, які його укладають, в силу того, що укладання договору є їх волею, спрямованою на досягнення певного результату.

Необхідно також зазначити про те, що законодавством України не сформовано чітке визначення «обходу закону”, його складових елементів, змісту, межах його застосування при вирішенні спорів. Обхід закону являє собою складну юридичну конструкцію, яка включає в себе недобросовісну спрямованість дій суб’єкта, які формально відповідають закону, але при цьому спрямовані на:

1) застосування до правовідносин найбільш сприятливих для сторони умов;

2) спричинення шкоди правам і законним інтересам інших осіб в силу застосування таких умов. Теорія права дає визначення «обходу закону» як правочину, який за своїм змістом хоча і не є протизаконним, але спрямованим на досягнення результатів, які не допускаються законом. Обхід закону є окремим проявом недобросовісності сторін у зобов’язанні, що може бути підставою для формування ситуації естопель. Правова конструкція обходу закону є складною для кваліфікації в силу її зовнішньої законності. Обхід закону так само, як і естопель, базується на принципі добросовісності.

Не дивлячись на загальний базис принципів естопель і недобросовісності суб’єкта цивільних прав шляхом обходу закону, існує і ряд відмінностей:

1) Обхід закону означає обрану модель поведінки, спрямовану на спричинення шкоди іншій особі, тобто наявність умислу, а також характеризується відсутністю уявлення про певну поведінку, яку може бути визнано непослідовною.

2) Особливістю естопеля є зміна поведінки суб’єкта і отримання вигоди за рахунок зміни своєї позиції з метою заподіяння шкоди іншій стороні. Принципи добросовісності і справедливості є юридичним фундаментом, на якому стоять і обхід закону і принцип естопель. В обох випадках суб’єкти правовідносин переслідують мету отримання власної вигоди шляхом спричинення шкоди іншій стороні.

3) Наявність несприятливих правових наслідків для недобросовісної сторони. у випадку обходу закону визнаються недійсними наслідки таких правочинів. Наслідком в ситуації естопель є позбавлення сторони права оспорювання юридичних наслідків у зв’язку з власною поведінкою в формі визнання, відмови або обіцянки. Можливим є також і поєднання ситуації обходу закону і естопель, коли сторона застосовує обхід закону, як механізм для приховування своєї непослідовної поведінки.

Співвідношення принципу естопель із суміжними нормами-принципами вказує на деяку схожість конструкцій, хоча даний принцип є самостійним. Непослідовна поведінка є можливою і у відносинах публічного характеру за участю суб’єкта владних повноважень, що породжує ситуацію естопель. За таких обставин постає питання зв’язку принципу балансу публічних і приватних інтересів та принципу естопель. Баланс публічних і приватних інтересів — один з елементів верховенства права, який має дотримуватися. Особливе становище держави в таких правовідносинах ускладнюється тим, що певне рішення може бути прийнято одним органом державної влади, але в подальшому змінено іншим органом. В даному випадку постає питання про те, чи можна розглядати дану ситуацію, як таку, що ілюструє непослідовність поведінки. Для вирішення такої категорії справ матиме значення  кваліфікація конкретної ситуації судом, виходячи із застосування принципу справедливості, необхідних матеріальних норм і загальновизнаних принципів. Таким чином, взаємодія норм-принципів один з одним, трансформація правового змісту з одного в інший свідчать про наявність особливої системи принципів, що забезпечують добросовісність сторін в цивільних правовідносинах, а також справедливе вирішення можливих спорів в майбутньому. Крім того, взаємозвязок розглянутих принципів демонструє важливість дотримання добросовісності при реалізації прав і виконанні обов’язків, а також дозволяє надати оцінку діям законодавця щодо максимального закріплення категорії моралі в джерелі права. Термін «естопель» є складним механізмом, що базується на добросовісності, оцінці взаємних очікувань сторін та їх фактичних дій, та включає в себе розсуд суду  при вирішенні спору. Розглянуті вище принципи тісно пов’язані між собою, мають загальну мету, але можуть застосовуватися окремо один від одного в кожному конкретному спорі. Системне застосування наведених вище принципів збільшує вірогідність посилення захисту сторони,я ка діє добросовісно.

Підсумовуючи викладене вище, маємо зазначити про те, що практика судів вищих інстанцій протягом останніх двох років щодо застосування принципу естопель свідчить про те, що вказаний принцип застосовується для дій сторін як до укладення так і до відносин, які виникають під час виконання умов правочинів, відтак отримання кваліфікованих юридичних консультацій та супроводу ще на стадії переговорів щодо укладення правочину стає нагальною необхідністю, особливо для бізнесу.